Притча про двох лицарів, або Шлях до Бога

Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризи­кованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.
Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сон­ця, мовив:
- Мені залишається остання пригода.

- Яка?
- Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!
- Навіщо?
- Щоби довідатись, чому Він нас так обтяжує і приму­шує працювати все життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, - відповів з гіркотою перший лицар.
- Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чи­нить, - ствердив другий.
Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бо­га. Сходили мовчки, йдучи поруч із кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос:
- Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині.
- Ось бачиш? - запротестував перший лицар. - Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково об­тяжити. На це не погоджуся!
І повернув назад.
Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога. Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими со­нячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло. Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.
Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти. У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.
Запитую:
- Чому допускаєш страждання?
- Як довго маю страждати?
- Яка мета цього?
- Чи Ти забув про своє милосердя?
- Втомився?
- А може, образився?
- Покинув мене?
- Коли я втратив Твій провід?
- Чому я розгублений?
- Чи не бачиш мого великого розпачу?
Ти ж мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?

Джерело - Бруно Ферреро "365 коротких історій для душі", Фото - noctisumbra.deviantart.com