Слава Ісусу Христу!

Дорогі Брати і Сестри,

Рік тому, коли починався Великий піст, світ вразила нечувана пандемія. Нечувана, не стільки через високу смертність чи масштаб недуги, а через те, як вона вплинула на глобальну свідомість. Ми раптом усвідомили, що це стосується усіх, і ми це переживаємо разом. У одну мить весь світ отримав урок смирення. Наше відчуття контролю, пиха сучасних технологій, легковажний пошук задоволення відступили перед реальністю та таїною життя і смерті. Наша Митрополія зазнала значних втрат. Через три тижні після початку карантину у Страсний тиждень, програвши бій з коронавірусом, упокоївся митрополит-емерит Стефан Сулик. Протягом року вірус забирав священників, монахинь та багато парафіян — серед них наші бабусі і дідусі, батьки, брати і сестри, діти, родичі і друзі. Хвороба нас усмирила, підкорила. Багато з нас почуваються збентежено, самотньо, пригнічено. Тому важливо чути слова апостола Павло, який каже, щоб ми «не сумували, як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4, 13).

І справді, багато хто протягом цього року зумів розпізнати справжні дари: ми заново усвідомили цінність родини, відчули внутрішній спокій, джерелом якого є правдиве смирення, спокій, який приходить вкупі з відчуттям Господньої присутності і проводу у час труднощів. Протягом минулого року ми досвідчили найкращі людські риси: героїчні вчинки правдивої солідарності, приклади натхненної взаємодопомоги, опіку медиків, що ризикували своїм життям, віддану працю медичних капеланів, служіння тих, хто став на першій лінії боротьби з вірусом. Ми пристосували наші богослужіння так, щоб і духовенство, і вірні почувалися в безпеці. Ми відкрили нові способи проповідувати і навчати, відвідувати хворих та замкнених у своїх домівках, допомагати бідним, підтримувати вагітних жінок, що опинилися у складних життєвих обставинах тощо. Стільки всього змушує нас замислитися і чудуватися, благодарити і віддавати хвалу!

Минулорічний Великий піст певним чином давав відчуття давніх часів. Кажуть, що у до модерну еру в Україні та в інших християнських країнах під час Великого посту суспільне життя замовкало. Все і всі затихали. Люди і родини зосереджувалися на собі, роздумуючи про своє життя у світлі Євангелія, а не осуджуючи інших. Громади міст і сіл та й навіть цілі народи разом жили духом покаяння: визнавали та каялися у переступах, насильстві та жадібності, обманах та зрадах, особистих та спільнотних гріхах. І справді, минулорічний піст ми прожили без вечірок та безцільного тиняння між розвагами. Ми були вдома. Не в змозі приймати гостей, ми мали можливість прийняти Господа у наше життя та пригадати самим собі та й іншим, що кожен дім покликаний бути домашньою Церквою — місцем, де ми зростаємо у вірі, молитві і турботі одне про одного.

Врешті, наш дім — це щось значно більше, аніж місце на землі. Це духовна, моральна реальність. Ми вдома, коли ми з Господом, який запрошує нас «прийти і подивитися» і бути з Ним (пор Ів. 1, 35–39). Наш дім там, де ми працюємо і служимо, де можемо бути даром для інших, бути собою, де ми справді почуваємося прийнятими і на своєму місці, а не несемося і надимаємося. Ми вдома, коли сповняємо своє покликання, слідуємо Божій волі. Ми вдома, коли наші думки, слова і дії чисті, коли ми терпеливі, добрі та лагідні як сам Господь у ставленні до нас.

Протягом цьогорічного Великого посту будуймо на фундаменті того, що ми разом пережили минулого року. Ми на шляху додому. Прецінний, але такий крихкий дар нашого життя є паломництвом, покаянням, щоб у глибокому смиренні ми були достойними віри, яку Бог дарував кожному з нас. Нехай нас провадить давня великопостна молитва святого Єфрема:

Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, недбайливости, властолюб’я і пустомовства віджени від мене.

Духа чистоти, покори, терпеливости й любови даруй мені, слузі твоєму.

Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо ти благословенний на віки вічні. Амінь.

Молитва святого Єфрема стисло висловлює всі духовні стремління Чотиридесятниці, яка веде нас до пасхальної перемоги, звитяги Спасителя над нашим соромом, страхом і самою смертю. Нехай це буде наша особиста і спільнотна молитва у час, коли ми припадаємо до стіп милосердного Бога, впевнені у Його любові і гостинності. Протягом нашого пасхального паломництва пригадаймо як йшли за Ісусом апостоли. Для них дім був не місцем, а Особою. Тою Особою, що сьогодні кличе «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4,17)

Молимося з вами і за вас!

Христос посеред нас! Є і буде!

† Павло Хомницький,
єпископ Стемфордської єпархії

† Венедикт Алексійчук,
єпископ Чиказької єпархії святого Миколая

† Богдан Данило,
єпископ Пармської єпархії святого Йосафата

† Андрій Рабій,
єпископ-помічник Філадельфійський

«Наша історія є невід’ємною частиною національної пам’яті, і без ролі Української Греко-Католицької Церкви немає процесу українського національного творення».

На цьому наголосив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав під час відкриття круглого столу «Львівський псевдособор у контексті російської імперської політики», який відбувся 12 березня у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка.

Предстоятель УГКЦ подякував організаторам та учасникам заходу, назвавши його важливою інтелектуальною подією, а також висловив особливу вдячність Київському національному університету ім. Тараса Шевченка за багаторічну співпрацю та підтримку наукових дискусій. Він пригадав, що подібні інтелектуальні події вже стали доброю традицією для цього академічного простору.

«Саме тут ми відкривали пам’ятні заходи, присвячені моїм великим попередникам — митрополитові Андрею Шептицькому та Патріархові Йосифу Сліпому. І вже вдруге переживаємо тут сумні роковини Львівського псевдособору. Пригадую, що рівно десять років тому ми мали дуже серйозну наукову дискусію, чи не вперше в Києві, присвячену цій події. І ось через десятиліття Господь знову привів нас до цього храму науки», — сказав Блаженніший Святослав.

Глава Церкви також подякував Українському інституту національної пам’яті за співпрацю у відновленні історичної пам’яті та наголосив, що історія УГКЦ є невід’ємною частиною загальноукраїнської історії, хоча в минулому її часто намагалися подати як регіональний феномен.

«Часами з української історіографії ми випадали, ніби якась регіональна церква. Але сьогодні всі розуміємо: немає процесу українського національного творення без ролі Української Греко-Гатолицької церкви», — підкреслив він.

Окрему подяку Предстоятель висловив Галузевому державному архіву Служби безпеки України, який цьогоріч відкрив доступ до нових документів. Саме завдяки цим матеріалам, за його словами, сучасні дослідження подій 1946 року можуть отримати якісно новий науковий рівень.

«Десять років тому я висловив думку, що звільнитися від конфесійної пропаганди — і католицької, і православної — нам допоможе справжня наукова методологія. Ми повинні довіритися об’єктивним дослідженням істориків, щоб відкрити правду. А потім цю правду мусимо прийняти і в ній подивитися один одному у вічі», — зазначив Глава УГКЦ.

Він також звернув увагу на нові джерела, які стали доступними після Революції Гідності, зокрема на документи, оприлюднені у книзі «Агентура НКВС—МДБ—КДБ у православному єпископаті України (1939–1964)» історика Романа Скакуна про агентурну мережу радянських спецслужб у церковному середовищі.

Отець і Глава УГКЦ також подякував Інституту історії Церкви Українського католицького університету, який від початку 1990-х років системно зберігає пам’ять про підпільну Церкву. Він пригадав, що одним із перших напрямів роботи інституту була «жива історія», коли студенти та семінаристи записували інтерв’ю зі свідками переслідувань:

«Сотні годин таких інтерв’ю з живими свідками — учасниками тих подій і жертвами ліквідації нашої Церкви — сьогодні є унікальним джерелом для дослідників. Багатьох із цих людей уже немає серед нас, але їхні голоси залишилися у цих записах».

Після доповідей науковців Предстоятель подякував учасникам дискусії та наголосив на важливості наукового осмислення подій 1946 року.

«Ми сьогодні почали рефлексію над феноменом цієї події з доповіді пана Олександра Лисенка. Тут постає питання про евфемізми: які слова підібрати, щоб окреслити те, що сталося 80 років тому? Сьогодні саме науковими дослідженнями джерел ми поступово долаємо пропагандистські міфи, які ще й досі циркулюють, навіть у лексиці сучасних Церков».

За словами Блаженнішого Святослава, одним із таких міфів є твердження про «добровільне возз’єднання уніатів із російською православною церквою».

«Але насправді в Радянському Союзі не існувало свободи сумління, — додав Патріарх. — Тому не можна говорити про будь-яку вільну дію, зокрема релігійного характеру. Йшлося про пропагандистську спецоперацію радянських спецслужб, метою якої була ліквідація Української Греко-Католицької Церкви. Від слова „ліквідація“ ми не маємо права втікати, бо саме це було її метою. Очевидно, ліквідувати Церкву не вдалося, але спецоперація з її ліквідації відбулася».

Предстоятель також поділився особистими спогадами про середовище підпільної Церкви, у якому зростав.

«Я виріс у середовищі підпільної Церкви. До нас приходив служити підпільний священник, а поруч жив православний декан, учасник Львівського псевдособору. Я щодня вітався з ним „Слава Ісусу Христу!“, коли йшов до школи. По сусідству також жив священник, який відкликав свій підпис і покаявся, коли Миколай Чарнецький повернувся із заслання. Фактично він діяв як греко-католицький священник, перебуваючи на православній парафії. До нього я, вже як підпільний семінарист, ходив вчитися латинської мови», — розповів Блаженніший Святослав.

За його словами, події 1946 року не мали жодного церковного характеру, а використання терміну «собор» є наслідком радянської пропаганди.

«Усі, хто сьогодні вживає поняття „собор“ або „Львівський собор“ 1946 року, на жаль, залишаються в рамках совєтської пропаганди. Йшлося не про церковний акт, а про спецоперацію».

Глава УГКЦ також згадав лист, який Блаженніший Любомир в контексті спомінів 60-річчя цієї спецоперації написав до московського патріарха з пропозицією подивитися правді у вічі.

«Тоді ще митрополит Кіріл, який очолював відділ зовнішніх церковних стосунків, відповів совєтськими кліше тодішньої пропаганди. Він говорив про „собор“, „церковний собор“, як противагу Берестейському Соборові 1596 року. Отож, якою була та Церква, з якою нас хотіли воз’єднати? Тут науковець пан Роман Скакун вживає термінологію „епоха сталінського конкордату“ (договору) 1943–1957 року… Чому, наприклад, з боку московської патріархії сьогодні ми не бачимо готовності навіть на рівні термінології поміняти риторику щодо цієї події? Бо сьогодні вони переживають час путінського конкордату», — підкреслив Блаженніший Святослав.

Відтак він звернув увагу на те, що сьогодні російська православна церква є інструментом ліквідації феномену українства, «зокрема, коли йдеться про який-небудь прояв церковного життя».

Говорячи про життя церковних громад на тимчасово окупованих територіях України, Глава УГКЦ наголосив: «Ми не бачимо стагнації церковного життя. Ми бачимо нищення громадянського суспільства».

«Наш катедральний собор у Донецьку стоїть закритим, — продовжив він. — Останній священник був змушений виїхати звідти у січні 2023 року. Миряни приходили молитися, але одного дня знайшли двері опечатаними. Собор стоїть, громада є, але легального видимого життя нашої Церкви сьогодні там немає».

Предстоятель додав, що ця громада була однією з перших, зареєстрованих ще в часи Радянського Союзу після візиту Михайла Горбачова до Ватикану.

«Я був тоді радянським солдатом у Луганську і перераховував свою солдатську зарплату на рахунок цієї парафії в Донецьку, бо прочитав, що вона легально відновила діяльність. Те, що дозволяли навіть у Радянському Союзі, сьогодні забороняють на окупованих територіях», — зауважив Блаженніший Святослав.

На завершення він підкреслив, що Церква здатна виживати навіть у переслідуваннях: «Від інституційності до мережевості, від видимих структур до життя спільноти — саме так Церква існує в умовах переслідування. Те, що відбулося сьогодні на цьому круглому столі, оживляє в нашій пам’яті цю трагедію і має навчити нас, як діяти сьогодні — як віруючі люди, як греко-католики і як громадяни України», — підсумував він.

На завершення Блаженніший Святослав побажав учасникам круглого столу плідної наукової праці та висловив сподівання, що сучасні дослідження допоможуть формувати оновлене і правдиве бачення історії Церкви та України.

Постанови Дев’яносто п’ятої сесії Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні, яка відбулася 17–18 листопада 2023 року Божого в Зарваниці.